Люблю
Коли ж ти, моя Україно,
Прокинешся із забуття?
Не вистачає сонця нивам?
Чи недостатньо каяття?

В журливо-крихітних квартирах
Тріпоче суєтну буття,
І ллється з дня у день зневіра,
Чи, може, віра в небуття?

Спиніться, тіні, на хвилинку!
Де мрії легкості блакить?
А потім знову у будинку
Життя пройде, як одна мить.

Мовчання слів, думки шукали,
В невіру – віра, обіцяли…
Терпіння, стриманість, печаль…
Як, Україно, тебе жаль!
Люблю, люблю, люблю, люблю!
Любов із серця виллю всю!
А в недомовленості слів
Шевченківська печаль із «Снів»,
Де «серце жде чогось, болить,
Болить і плаче, і не спить»…